#великі_битви
Сталінградська битва (17 липня1942 — 2 лютого 1943) — битва радянських військ проти німецьких, італійських, румунських і угорських військ у ході Німецько-радянської війни. Битва була однією з найважливіших подій Другої світової війни й поряд з битвою на Курській дузі була переломним моментом у ході воєнних дій, після яких німецькі війська втратили стратегічну ініціативу.
Сталінградська битва поділяється на два періоди: наступ німецьких військ (з 23 серпня по 18 листопада 1942 року), і контрнаступ радянських військ (з 19 листопада 1942 року по 2 лютого 1943 року
Початок битви
Наступ було розпочато 28 червня. Атаки були успішними насамперед тому, що радянські війська чинили невеликий опір у степу і почали безладний відступ на схід. Кілька спроб військ Червоної Армії відновити лінію оборони не мали успіху тому, що вони зазнали нападу з боку німецьких військ на флангах.
Наступного тижня утворились два основних котли, які були невдовзі знищені, на північ від Харкова та у Ростовській області. У той же час, угорські війська, разом з 4-ю танковою армією, почали наступ на Воронеж і захопили правобережну частину міста 5 липня 1942 року.
17 липня частинами 17-ї та 1-ї танкової армій було захоплено Ворошиловград (нині Луганськ), чим було завершено опанування промислово важливими областями Донбасу.
23 липня 1942 Гітлер підписав директиву № 45 про продовження операції «Брауншвейг», найважливішої частини плану літньої кампанії 1942 року. Група армій «А» силами 17-ї польової, 1-й і 4-ї танкових армій отримала завдання наступати на Кавказ. Група армій «Б» силами 6-ї польової армії повинна була завдати удар по Сталінграду, захопити його і перерізати перешийок між Доном та Волгою.31
Під час просування 4-ї танкової армії та 6-ї армії утворилася масивна пробка через поганий стан доріг у Ростовській області. Це викликало затримку в просуванні німецьких військ. Після цього Гітлер змінив свою думку і віддав наказ 4-й танковій армії наступати на Сталінград.
До кінця липня німці досягли Дону на всьому шляху від Воронежа до Ростова-на-Дону. 27 липня, після недовгих вуличних боїв, вони взяли Ростов, і на наступний день вони досягли міста Калач-на-Дону на схід від Донської дуги, всього за 70 км від Сталінграда. З того моменту вони почали використовувати війська італійських, угорських та румунських союзників своєї осі, щоб прикрити свої північні фланги.
Після втрати Ростова-на-Дону Сталін видав наказ № 227, який відоміший під назвою «Ні кроку назад». Зокрема цим наказом заборонялося самовільний відступ без наказу командування, а також створювалися загороджувальні загони.4
У кінці липня радянському командуванню стали зрозумілі наміри Гітлера. Сталін призначив маршала Андрія Єрьоменка командувачем Південно-Східного фронту 1 серпня 1942 року. Єрьоменко і політичний комісар Микита Хрущов планували оборону Сталінграда. На східній частині міста, що простяглася вздовж річки Волги, було зосереджено більше військ для захисту. З цих підрозділів була сформована 62-га армія і 1 вересня її командування було доручено генералові Василю Чуйкову. Чуйков отримав наказ захищати Сталінград за будь-яку ціну.
28 липня 1942 ставка ВГК із метою об'єднання зусиль і поліпшення керівництва військами утворила з Південного і Північно-Кавказького фронтів єдиний Північно-Кавказький фронт (командувач — маршал Радянського Союзу С.Будьонний), йому в оперативному відношенні підлеглі Чорноморський флот (командувач — віце-адмірал Ф.Октябрський) і Азовська військова флотилія (командувач — контр-адмірал С.Горшков). Перед фронтом була поставлена задача відновити становище на південному березі Дону.
1 серпня 1942 протягом запеклих оборонних боїв на Дону в районі станиць Клетська й Цимлянська і на Північному Кавказі радянські війська залишили м. Сальськ.
Контрнаступ радянських військ
Восени радянські генерали Олександр Василевський і Георгій Жуков ,які відповідали за стратегічне планування в районі Сталінграду, зосередили значну масу радянських військ в степу на північ і південь від Сталінграда.
Північний фланг німецьких військ був особливо вразливим, тому що він був захищений угорськими, румунськими та італійськими військами, що за рівнем озброєння, підготовки та бойового духу значно поступалися вермахту. План Жукова
передбачав стримати тиск німецьких військ у місті, а потім розбивши погано укомплектовані і слабо захищені фланги, оточити Сталінград. Операції було дано кодове ім'я «Уран» і розпочалась одночасно з операцією «Марс», яка була спрямована проти групи армій «Центр».
19 листопада 1942 року Червона армія розпочала операцію «Уран». Наступаючі радянські війська під командуванням генерала Миколи Ватутіна, складався з трьох повних армій 1-ї гвардійської, 5-та танкової і 21-ї армії, які включали в себе 18 піхотних дивізій, 8 танкових бригад, 2 механізовані бригади, 6 кавалерійських дивізій та протитанкову бригаду.
Румунські війська почали готуватися до оборони, але були відразу відкинуті. Нечисленна і погано оснащена 3-тя румунська армія, яка знаходилася на північному фланзі 6-ї німецької армії, була розгромлена після дня дуже важкої оборони.
20 листопада 1942 року розпочався наступ радянських військ двома арміями на півдні від позицій, що займав румунський 4-й армійський корпус. Румунські війська, які складалися в основному з кавалерії, були розбиті майже відразу. Радянські війська швидко просувалися на захід і зустрілися через два дні недалеко від міста Калач, замкнувши кільце навколо німецьких військ у Сталінграді.9
В оточення потрапило від 250 000 до 290 000 солдатів країн Осі (за радянськими даними: 330 000). Це включало в себе чотирнадцять піхотних, три танкові, три моторизовані, одну протиповітряну і дві румунські дивізії та хорватський полк.
Радянські війська невдовзі створили дві лінії оборони: внутрішньої, щоб захиститися від атак з котла, і зовнішньої, щоб захиститися від можливих спроб деблокування оточення.
У своїй промові 30 вересня Гітлер заявив, що німецька армія ніколи не покине Сталінград. У засіданні німецькі генерали запропонували до створення нових оборонних рубежів на заході за лінією річки Дон. На це Герман Герінг заявив, що Люфтваффе зможуть постачати 6-ту армію через повітрянний міст. Німецька 6-та армія була найбільшою одиницею цього типу, майже в два рази більше звичайної регулярної німецької армії. Частини 4-ї танкової армії були також захоплені у котлі. Німецькі війська в Сталінграді потребували 500 тонн на добу, а Люфтваффе могли доставити максимум 300 тонн. Однак, Гітлер підтримав пропозицію Герінга. Люфтваффе почали поставки майже одразу. Важка радянська зенітна артилерія і винищувачі для перехоплення призвели до втрати багатьох німецьких транспортних літаків. Зимова погода також знижувала ефективність німецьких ВПС. Транспортні літаки, яким вдалося досягти обложеного анклаву, евакуйовали технічних фахівців і хворих та поранених.
Через нестачу продовольства німецька армія постійно голодувала, що призводило до фізичного виснаження солдат. Також почали швидко закінчуватися паливо і медикаменти і тисячі почали вмирати від голоду, хвороб і замерзання.
